Author: BMotykas

Зеленський розповів про очікувані рішення на шляху членства України в ЄС

Posted on by BMotykas

Президент України Володимир Зеленський у вечірньому відеозверненні заявив, що у Верховній Раді мають відбутися «критично важливі» голосування в контексті очікувань у відносинах із кредиторами, і того, що Україна має зробити в межах підготовки початку переговорів із ЄС про членство.

«Наш пріоритет – повна реалізація всіх тих рішень, які потрібні, щоб Україна виконала все необхідне на європейському напрямку. Віримо, що і Євросоюз виконає свою обіцянку Україні. Якраз і про це я говорив із премʼєр-міністром Іспанії Санчесом. Наші міжнародні відносини, наша співпраця у Євросоюзі. Підтримка нашого захисту. Кроки, які можуть бути зроблені, щоб уся Європа стала міцнішою», – сказав Зеленський.

Окремо він також відзначив розмову сьогодні із командувачами і доповідь розвідки. Зеленський наголосив, що військові працюють «на різних напрямках, і на кожному є результат».

Лідери ЄС у середині грудня мають вирішити, чи слід офіційно запросити Україну розпочати переговори про членство. Для цього рішення необхідна одностайність серед країн-членів. Угорщина вже неодноразово заявляла, що не підтримуватиме жодну пропозицію ЄС щодо початку переговорів про приєднання України до блоку.

8 листопада Єврокомісія рекомендувала почати переговори з Україною про вступ до ЄС. Президентка комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Україна виконала 90% рекомендацій, які дав ЄС, надаючи статус кандидата в червні 2022 року.

Євросоюз також готує пакет фінансової допомоги Україні на суму близько 50 мільярдів євро протягом 2024–2027 років. 27 країн-членів ЄС мають проголосувати за цей пакет допомоги на саміті 14–15 грудня. Проте є побоювання, що допомога може бути заблокована Угорщиною.

Водночас у ЄС кажуть, що мають «план Б», якщо Будапешт застосує вето.
…

НАЗК запустило базу даних іноземних компонентів у зброї Росії й Ірану

Posted on by BMotykas

За повідомленням, база вже налічує понад 2000 компонентів, які використовуються Росією й Іраном у БПЛА, ракетах, системах радіоелектронної боротьби і «багатьох інших видах озброєння і військової техніки»
…

«Кожна дитина почувається покинутою». Ексклюзивне інтерв’ю повернутого з Росії Богдана Єрмохіна 

Posted on by BMotykas

Півтора року без дому. Саме стільки часу провів у депортації Богдан Єрмохін. У Росію підлітка незаконно вивезли з Маріуполя у складі групи з 31-єї дитини. Декілька разів хлопець намагався самостійно втекти з РФ, але спроби були невдалими. Там йому навіть вручили повістку у військкомат. Після численних звернень до української влади, зокрема, напряму до Володимира Зеленського, і набуттям його справою публічності, у день свого повноліття – Богдан Єрмохін нарешті повернувся до України. Журналісти проєкту «Ти як?» поспілкувалися із Богданом. Про життя у депортації, погрози, цькування і те, як почуваються українські діти в Росії і не лише – хлопець ексклюзивно розповів Радіо Свобода.

– Богдане, зараз ми в центрі Києва. Чи був ти тут раніше?

– Ні, я не був тут ніколи. Але тут дуже красиво, по-своєму.

– Навколо нас ти бачиш зруйновану російську техніку. Ти на неї дивився, що ти відчуваєш, які думки?

– Я відчуваю тепло на душі, відчуваю, що ми переможемо скоро, що духом не здаємося і сильніші за всіх, хто може бути.

– Я рада вітати тебе в Україні. Я писала про тебе не один матеріал. Чи бачив ти їх?

– Так, я все бачив. Мені знайомі, з якими я спілкувався, надсилали, коли я був на території окупанта. Було дуже приємно, що про мене не забувають, і надія залишалася, що я повернуся додому.

Депортація в Росію

– Скільки часу від початку великої війни ти залишався в Маріуполі?

– Близько трьох місяців.

– Що було з тобою далі?

– Депортували в Росію.

– Вам запропонували виїхати в Росію?

– Нас особливо не питали, у нас документів не було, тобто – у нас вибору особливого не було. Нас поставили перед фактом: «Ви їдете», і все. Ми з надією на краще, з надією, що ми – люди розумні – якось виберемося, поїхали.

Але у будь-якому випадку виїжджати з Маріуполя було безпечніше.

В Маріуполі більше тижня ми б не прожили, у нас їжа вже закінчувалася повністю.

– Наскільки я розумію, спочатку ти був в Донецьку. Чи можеш ти пояснити, як так сталося, що твої друзі, одногрупники з училища всі опинилися в Донецьку в одній лікарні?

– Ні, така доля. Так воно мало бути, значить.

– Далі вас автобусами і літаком перевезли в Росію. Ви були в санаторії «Поляни» (підпорядкований Управлінню справами президента РФ – ред.). Ти був в складі групи з 31 дитини. Чи знаєш, де зараз інші хлопці та дівчата?

– Взагалі так, вони всі в сім’ях (російських сім’ях – ред.). З більшістю – після того, як були в Донецьку, навіть коли переїхали – я більше не бачився. І не чув про них.

– А що в Росії тобі чи іншим українським дітям розповідали про Україну?

– Багато чого: що тут дітей на органи здають. Але, як бачите, я живий тут сиджу. Що мобілізують всіх і навіть дітей. Там багато пропагандистських сюжетів про це і багато дітей навіть з мого списку (ідеться про групу з 31 однієї дитини, яку разом вивезли з Маріуполя до Росії – ред.) в це вірять, на превеликий жаль.

– Чи пам’ятаєш ти Святославу, Олександру і Матвія Межевих, які були разом з тобою?

– Так, пам’ятаю, хороші такі діти. Я їм допомагав максимально.

– А як ти їм допомагав?

– Їх не ображав ніхто. Навіть не смів ніхто підійти до них, під моїм захистом і моїх друзів. У них все було добре і вони спокійно дочекалися свого батька.

– Чи бачив ти цю зустріч батька з дітьми?

– Так, я бачив. Я спілкувався з батьком. Я йому казав: «Так пощастило, що ви можете забрати їх, а нас не можуть. Але ми якось протримаємося».

– Ти навчався у Росії?

– Так, я навчався.

– Де ти навчався і на кого?

– В Можайському технікумі – на автомеханіка.

– А це ти сам такий фах для себе обрав?

– Хоч десь вибір був.

– Як до тебе ставилися твої одногрупники, однокурсники?

– Не дуже… Навіть дуже погано. Але, оскільки я хлопець не слабкий, то відкрито мене не ображали.

– А чим вони тебе ображали?

– Тим, що я «хохол» – за їхніми словами – що я повинен «валити» назад. Я так і робив, в принципі.

– Ти був в сім’ї Ірини Рудницької. Розкажи, як там до тебе ставилися, як ти ставився до цієї сім’ї?

– Скажу, що в сім’ї не так вже погано було. Ірина Рудницька, опікунка моя, максимально навіть в кінці показала, що вона тільки за те, щоб я поїхав.

Підтримала, допомогла і відпустила. В принципі, хороша людина. Але, знову-таки, проти влади їхньої вона б сама не пішла.

– А які останні слова в аеропорту вона тобі сказала?

– Що любить мене. Як сина.

– Коли ти зрозумів, що ти хочеш залишити Росію?

– Чесно, перших пів року я відходив від всього. Я був закритим після всього, що було в Маріуполі. Я навіть не розумів де я, що я. А от як відійшов, зрозумів, що я не вдома, мені некомфортно.

От навіть коли я приїхав, я почав відчувати себе людиною, відчувати себе вільніше і бути більш відкритим.

– Я бачила відео, де ти говорив, що кожен день це була твоя внутрішня боротьба із собою. Поясни, в чому полягала ця боротьба?

– Те, що будучи в колі ворога, які такі патріоти своєї країни, налаштовують тебе проти твоєї ж країни, у тебе відчувається внутрішня боротьба з самим собою/

З одного боку ти розумієш, що треба говорити, а з іншого – розумієш, що не можна так говорити. У тебе Батьківщина інша, і тебе чекають вдома.

Маріуполь, війна

– Одну з своїх пісень ти написав про Маріуполь. Про що вона?

– Вона про рідне місто, про те, яке воно красиве, які всі дружні в ньому і те, що його більше ніхто не побачить таким, яким воно було.

Тільки на фотографіях і в спогадах.

– А яким ти востаннє запам’ятав Маріуполь?

– Прямо перед виїздом?

Зруйноване місто. Я називаю це місто-примара, тому що дуже багато людей там загинуло. Я жив в єдиному дев’ятиповерховому будинку у всьому районі, я бачив усі вибухи, всю техніку, яка йшла. Було більш страшно, ніж тим, хто не бачив цього всього.

– Де ти ховався? Що їв?

– В підвалі всі були. Їли все, що знаходили, все, що було – запаси, які залишилися. У сусідніх будинках люди просили воду – і ми з другом вирішили: а чому б ні?

Ми самі собі їздимо по воду, чому б людям по дорозі не привезти? Нам давали пляшки – ми вантажили, привозили. Все.

– А де ви цю воду брали?

– У нас криниця була недалеко, чиста вода виходила.

– Що ти бачив у Маріуполі?

– Бачив вибухи, кожен другий дім був зруйнований – або наполовину, або повністю. В кожному дворі було по 30 людей мертвих. Там же у дворі їх закопували. Якось так.

– Розкажи про дівчинку, яку ти тримав на руках.

– Чесно, важка історія. Я можу тільки сказати, що побачив її в той момент, коли вона кричала: «Допоможіть». Побачив її маму мертву поруч.

Я її тримав на руках з надією, що я щось зможу зробити. Але я розумів, що нічого не зроблю. Намагався якось своєю посмішкою їй показати, що все буде добре. Але нічого доброго не було.

– Чи пам’ятаєш ти щось про своїх батьків?

– Про рідних батьків мало чого. Тільки імена. До шести років вони були зі мною. Такі моменти обірвалися в пам’яті дуже швидко. Якось так.

– Хто на початок великої війни був твоїм опікуном?

– Опікуном був директор, директор мого училища. Він поїхав, забрав з собою документи і зняв з себе всю відповідальність. Я вважаю, що це неправильно.

– Чи правильно я розумію, що ані директор, ані працівники училища не дзвонили до вас, не писали, коли почалася війна?

– Ні, всі нас залишили на той момент. Нас перевезли в інше місце, сказали, що будуть допомагати, приїжджати, але нікого не було.

– А хто перевіз?

– Директор. Єфименко. Ми були на окраїні міста, він перевіз нас недалеко – прямо до головного входу заводу Ілліча.

– Вас з одного гуртожитку перевезли в інший?

– Так.

– І весь цей час ти, люди, які навчалися в цьому училищі, були у цьому другому гуртожитку?

– Так.

– Ти досі не знаєш, де цей директор зараз?

– Ні. Знаю тільки, що він зняв з себе відповідальність і сказав, що він повинен нас тільки фінансувати.

 

– Що ти відчуваєш до цієї людини?

– До нього злість є.

Але всі ми люди, може, він злякався війни – і втік.

Як я знаю, він був в Донецьку з пораненням, може, з цієї причини намагався втекти. Він міг нам хоча би віддати документи, тому що без документів я не міг потрапити на територію України назад. У мене була така можливість. Були автобуси з Маріуполя на підконтрольну Україні територію Запоріжжя. Але тільки з документами.

А в нас їх не було. (Раніше в коментарі Радіо Свобода директор заявив, що зняв з себе відповідальність за дітей. А від повторного запиту дати пояснення відмовився – ред.).

– «Навіть якщо я не стану відомим, я залишуся легендою. Який півтора року стояв проти всіх, а тепер – зі всіма проти одних. Запам’ятайте, що за чорною смугою – завжди біла. Вся країна зі мною, а з вами – тільки брехня. Я гордо можу сказати, що я – українець». Що ти мав на увазі під цими словами, коли їх писав?

– Це коли росіяни говорили, що я не повернусь, а крутили свої оці пропагандистські сюжети. Я от щодо цього написав, що раніше я був сам проти всіх, проти них всіх. А тепер – зі мною всі, коли підняли шум, так би мовити. Всі стали за мене.

Ми всі проти них. І те, що за мною правда, а за ними – брехня.

Втеча з РФ і дописи про Україну

– Було декілька спроб твоєї втечі. Що ти можеш про них розказати?

– Нічого.

– Як Ірина Рудницька і Марія Львова-Бєлова реагували на твої спроби втечі і на твоє бажання повернутися додому?

– Я от вже говорив, Рудницька Ірина Львівна вона досить нормально ставилася, з розумінням. А Львова-Бєлова – вона дуже злилася.

– Марія Львова-Бєлова розповідала не один раз, що ви з нею були в досить близьких відносинах. Чи справді ти з нею спілкувався і про що?

– Бачилися кілька разів, спілкувалися. Загалом – чогось такого не було.

– Чи правда, що ви були друзі з Пилипом Головнею, який зараз в сім’ї Марії Львової-Бєлової?

– Так, ми з ним були найкращі друзі.

– А коли ви взагалі з ним познайомилися?

– Я тоді ще в дев’ятому класі вчився в Маріуполі, в №65 школі. А він у восьмому класі вчився. От ми там і подружилися. З того моменту ми спілкувалися, спілкувалися і от зустрілися в Донецьку.

– Як він зараз?

– Я не можу говорити. Це йому дуже зашкодить.

– Ти дуже багато своїх дописів присвячував Україні, писав про те, що сумуєш за Україною. Не страшно тобі, будучи в Росії, було писати такі слова?

– Ні краплі не страшно. Що б вони зробили? В будь-випадку вони б мою думку не змінили ніяк.

– Після цих дописів тобі не погрожували?

– Були моменти. Там не тільки представники влади, представники закону, були і цивільні. Вони всі – сліпі патріоти. Тому їм все одно, що думати, що говорити.

– Одну зі своїх пісень ти присвятив українським захисникам. Будучи в Росії, знаю, що тобі було дуже важливо, щоб вони знали, що ти це написав для них. Чому тобі це було важливо?

– Щоб вони вірили в себе, в перемогу, що навіть люди з такою важкою ситуацією, як у них, доволі складною, вони також в них вірять. І не перестають вірити в перемогу.

Щоб була мотивація, щоб вони не падали духом. І тільки тоді ми зможемо перемогти, коли падати духом не будемо.

– Тобі в Росії пропонували квартиру. Що це за житло і чому ти від нього відмовився?

– Квартира як квартира. Відмовився тому, що українців за гроші не купиш. Ми не такі.

Повернення в Україну і створення фонду

– Згадай день свого повернення. Як це відбувалося?

– В перший день я навіть не розумів де я, як я. Душа раділа кожну секунду, посмішка була на обличчі. Було дуже приємно. Я чого би тільки чекав на 18 років, але точно не цього.

– Що ти відчув, коли побачив Валерію, свою сестру, яка приїхала тебе забирати?

– Щастя відчув, тепло, те, що рідна людина поруч.

– Коли ти коли ти вже перетнув українсько-білоруський кордон, які емоції в тебе були?

– Радість. Мені зразу вручили прапор України, і я, обіймаючи його, пішов далі. От тоді я зрозумів, що вся моя боротьба, все закінчилося. Але, як я збагнув, це все не кінець. Там дуже багато дітей, яким також потрібна наша підтримка. І про них теж забувати не треба.

– Розкажи, що ти зараз плануєш робити?

– Ми будемо з друзями відкривати благодійний фонд для допомоги з поверненням наших дітей. Я вважаю, що ніхто в наші країні, абсолютно ніхто, не знає повністю на 100% як, що відчуває там дитина, що треба робити і як повернутися. На 99,9% знає тільки моя адвокатка Катерина Бобровська, тому що вона завжди була поруч і підтримувала мене максимально. Як і сестра моя.

– А що відчуває дитина українська, яка є там?

– Вона чується покинутою. Кожна дитина відчуває себе покинутою. Ми навіть самі не дізнаємося, поки дитина не звернеться, нічого не робимо. А чому, якщо ми знаємо, якщо дитина хоче додому – нічого не робимо?

Тільки після мого звернення до Зеленського, тільки після мого звернення до апарату Лубінця – всі реально зрозуміли, що я хочу додому. Хоча я заявляв про це раніше.

Ми просто мовчимо і тягнемо, поки діти зненавидять нас. А ми так не повинні робити.

– Ти знаєш багато українських дітей, які депортовані в Росію?

– Я знаю дуже багато дітей і знаю, що багато хоче додому. Але, знову, ми мовчимо, ми нічого не робимо. Може, щось і робимо, але це робимо приховано – і вони навіть про це не знають. Вони відчувають себе покинутими. Вони там відчувають себе затиснутими і ще й – покинутими своєю ж Батьківщиною. Це дуже жахливе відчуття.

З маленькими Росії простіше працювати, вони можуть змінити все і сказати, що вони там народилися. А от з старшими дітьми так уже не вийде.

У нас є велика проблема в тому, що зробити опіку не можуть люди, які не знають цієї дитини особисто. А багато там дітей, в яких немає родичів взагалі. І ми не можемо повернути їх ніяк. Більшість дітей там – з дитячих будинків, і ми нічого не можемо зробити з цим. З родичами набагато легше повертати дітей.

– Тобі в Росії вручили повістку і ти міг потрапити в російську армію. Зараз ти в Україні, тобі 18 років, теж є можливість потрапити в українську армію. Ти готовий до цього?

– Така можливість є, але я навчаюся. Я цього тут не боюся. Навіть якщо потраплю, то тільки за власним бажанням.

– Я розумію, що, напевно, з народження ти був російськомовним. Чи вчиш ти українську мову?

– Так, я вчу українську мову і надіюся, що через декілька тижнів я буду вільно говорити. Усі півтора року я не міг її спокійно вчити, тому що важко було.

– Але частину своїх пісень ти писав українською.

– Так, це те, що я пам’ятав до війни. Я ж вчив українську мову, вчився в школі, де викладали українську мову.

98% знань української мови в мене є. Тільки повторити цих 2% – і все буде гарно.

– Зараз ти проводиш збір для українських захисників. Що ти плануєш придбати і кому хочеш допомогти?

– У мене є друг близький із Маріуполя, який пішов в перший день війни в ЗСУ. Зараз він звернувся до мене за допомогою. У них є все: дрони, їжа, вода. Але немає термобілизни.

Він звернувся за допомогою, щоб я зібрав гроші, або знайшов термобілизну, хоч якусь – і віддав їм. Я

музикою займаюся – і в найближчі два-три місяці я випущу повний альбом на підтримку наших хлопців на фронті. Надіюся, що це будуть дуже гучні пісні і вони будуть почуті всіма.

– Ти вирішив продовжувати навчатися в Україні. Який ти фах для себе обрав і чому?

– На автомеханіка, це – теж моя справа. Я у всьому стараюся встигати, але в мене в крові – автомеханіка. В мене тато рідний цим займався раніше.

– Ти зараз маєш тимчасове житло. Де ти плануєш жити далі?

– Апарат уповноваженого з прав людини України повідомив, що вони будуть щось вирішувати далі. Після гуртожитку мені немає де жити. Мій спадок в Маріуполі зруйнований повністю. Можливо, обіцянки не давали, але сказали, що допоможуть.

– Повернувшись в Україну, ти записав пісню під назвою «Батьківщина». Про що вона?

– Про Маріуполь, як я загалом покинув місто, про Україну, що де б я не був – я не забуду. Я з України більше не хочу нікуди їхати.

 
…

Киву вбили під Москвою. Конгрес заблокував допомогу Україні. План війни на 2024 рік

Posted on by BMotykas

В українських силових структурах підтвердили смерть колишнього народного депутата України Іллі Киви. Він з початком повномасштабного вторгнення переїхав до Росії. І там поширював вигідні Кремлю наративи, ставши частим гостем на російському державному телебаченні. Хто причетний до смерті Киви та як усе сталось?
В американському Конгресі заблокували законопроєкт про надання Україні та Ізраїлю нової фінансової допомоги для безпекових потреб. Причина цьому – наполягання республіканців на вимозі про посилення контролю за імміграцією на кордоні США з Мексикою. Наскільки ця ситуація загрозлива для України та чи є варіанти її зміни?
План війни. Міністр оборони України Рустем Умєров заявив, що Україна має план війни на наступний рік, а Збройні сили України підійшли до третьої лінії оборони армії Росії. Наскільки ця лінія оборони потужна? Та чи означає це, що ЗСУ стрімкіше просуватимуться вперед?
В іноземних ЗМІ начебто йде підготовка дезінформаційної кампанії проти вищого керівництва України з метою розколу суспільства. Таке повідомлення поширили в Центрі протидії дезінформації. Чи якісно Україна протистоїть інформаційним викликам та як саме?

Про це та інше дивіться у програмі «Свобода.Ранок» о 9:00 на @Радіо Свобода:

 

 

 
…

Обличчя ЗСУ. Фоторепортаж Радіо Свобода до Дня Збройних сил України

Posted on by BMotykas

6 грудня — це день, коли в 1991 році український парламент ухвалив закон «Про Збройні сили України». Закон визначає ЗСУ як «військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладається обов’язок обороняти України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності»
…

Російські міни зупинили ЗСУ. Крим: масова атака дронів. Авдіївка під вогнем РФ

Posted on by BMotykas

При підготовці плану контрнаступу США та Україна часом різко розходилися щодо стратегії, тактики та часу операції. Це стверджує американське видання The Washington Post. Автори матеріалу поспілкувалися з десятками посадовців і офіцерів, щоб зрозуміти, чому український контрнаступ не дав бажаних результатів. Зокрема, пишуть, начебто Пентагон хотів, аби штурм почався в середині квітня і був зосереджений на одній стратегічній меті – масованій атаці до Азовського моря. А керівництво України вважало, що треба атакувати в трьох різних точках. Чи так це було насправді?

Про це та інше дивіться у програмі «Свобода.Ранок» о 9:01 на @Радіо Свобода:

Тим часом українські журналісти проаналізували, що насправді може відбуватися між Зеленським та Залужним. Чи шукає український президент заміну головнокомандувачу ЗСУ в час широкомасштабної війни? Та як «в обхід головкома» Зеленський спілкується з генералами. Обговоримо також і матеріал колег з «Української правди» про можливе протистояння військового і політичного керівництва України. Основне питання – до чого це може призвести?
Минув місяць, відколи польські протестувальники заблокували кордон для українських вантажівок. Прем'єр країни Матеуш Моравецький каже, що Польща рішуче вимагатиме від Європейського союзу відновлення дозволів для українських далекобійників. У Єврокомісії ж виступають проти, захищаючи інтереси українських перевізників. Уся надія – на переговори. На якому вони етапі та чи є шанс якнайшвидше розблокувати пункти пропуску?

 
…

Страта військовополонених? Деталі

Posted on by BMotykas

У Херсоні російські сили поцілили в багатоповерхівку та дві лікарні. Повідомили про 7 постраждалих та двох загиблих. У обласному центрі крові закликають донорів здавати кров для поранених. Яка ситуація в місті? І яка допомога потрібна херсонцям?

Про це та інше дивіться у програмі «Свобода.Ранок» о 9:01 на @Радіо Свобода:

У ЗСУ підтверджують, що російські військові начебто розстріляли беззбройних українських воїнів, які здавалися у полон. Відео з цим фактом опублікували аналітики проєкту DeepState. Сталося це, за їхніми даними, під Авдіївкою, біля Степового. Чи реагували на такі заяви в Росії? Розкажемо усі деталі відомі станом на зараз.
Союзники мають і надалі підтримувати Україну у війні. Це в інтересах самого НАТО. Заявив генсекретар альянсу Єнс Столтенберг. Він зазначив, що в разі перемоги «Путіна на Україну очікує трагедія». Про що свідчать такі заяви очільника НАТО? Та як змінюється підтримка України західними партнерами?
Лідеру опозиційної фракції «ЄС» Петру Порошенку та його колегам не дали дозвіл на виїзд за межі України. Опозиція заявляє, що зрив візиту шкодить країні та її міжнародному іміджу. Голова Верховної Ради стверджує, що представники фракції «ЄС» є одними із лідерів за відрядженнями. Тож про жодні обмеження для окремих народних депутатів, каже Руслан Стефанчук, не йдеться. Розкажемо аргументи обох сторін далі.

…